Постоянные читатели

четверг, 29 января 2015 г.

Флоренция: идеальный отдых в Италии

Совсем недавно мне удалось совершить прекрасное однодневное путешествие в один из самых красивых и великих городов - Флоренцию. Прав тот, кто скажет, что одного дня мало, чтобы полностью исследовать родину Данте, но в моем случае не было другого выхода.
Флоренция - не дешевый город, цены за экскурсии и входные билеты в музеи примерно в два раза дороже, чем в Риме. Так что, если планируете бюджетную поездку, то стоит запастись бутербродами и не соблазняться на сувениры - а оставить деньги на дворцы, церкви и музеи.

1.На самом деле Флоренция - очень компактный город, все достопримечательности можно обойти пешком и не заблудиться. Главная гордость города - Собор Санта-Мария-дель-Фьоре или Дуомо, что значит "дом". Этот собор является центральной точкой (точнее точищем!) для всех туристов.  Если вы вдруг что-то не сможете найти или не разберетесь в карте, то не волнуйтесь - Дуомо видно почти с любой точки центра Флоренции. Планируя свое путешествие, нужно выделить не менее 2-х часов на этот собор, ведь даже чтобы внешне осмотреть гигантское произведение искусства понадобиться много времени. Внутри Дуомо выглядит намного скромнее,чем снаружи, хотя все ровно восхищает свои величием. Многие туристы приезжают во Флоренцию, чтобы увидеть фреску Страшного Суда, изображенную внутри купола известным в Италии Джорджо Вазари. На самом деле фреска замечательная и экскурсоводы держат туристов часами с поднятыми вверх головами, описывая каждую деталь изображенного действия. А вот если вы не любите экскурсионные туры или хотите сэкономить, то можете загуглить об этой фреске перед приездом во Флоренцию или взять бесплатную брошюру на русском языке у входа в Дуомо.
В подвале Дуомо  вам могут предложить купить билет, который включает в себя поднятие на известный и самый большой кирпичный купол в мире, построенный за проектом  Филиппо Брунеллески. Так же в стоимость билета входит допуск в подземку, где хранятся некоторые памятки и части старого здания собора. Я страшно жалею, что не поднялась на купол и не увидела всю Флоренцию с высоты птичьего полёта, но в следующий раз обязательно это сделаю.

2.Второе место за посещяемостю среди туристов занимает Галерея изящных искусств. И причина этому всего одна - имя ей Давид. Да-да, именно скульптура знаменитого Микеланджело заманивает тысячи туристов в этот музей. Нет, конечно сама галерея огромная и в ней собрано множество скульптур и икон начиная 13 веком и заканчивая современным искусством. Но все таки, каждый турист мечтаем увидеть оригинал Давида. 
Если все туристы пытаются найти галерею, подходя к итальянцам с вопросом "Давид?", то нам просто повезло: мы зашли в галерею случайно. Вот идете вы такие по городу, ищете какой-то собор и вдруг вы уже возле невзрачного внешне здания, у входа в которое стоят толпы женщин. И это оказывается именно Галереей изящных искусств.  Вход в Галерею вытянет с вашего кармана около 7 евро, но оно того стоит. Кроме очаровательно отреставрированного Давида, в музее хранятся и другие скульптуры Микеланджело, целый зал гипсовых скульптур Бартолинни, множество икон и картин. Через небольшой проход в Галерее можно попасть в  Консерваторию имени Луиджи, где представлены старинные музыкальные инструменты, в том числе множество видов вкрипки - инструмента, рожденного в Италии.

3. Базилика Санта-Кроче - это место стало моим любимым во Флоренции. Во-первых, фасад здания исполнен в готическом стиле и несмотря на то, что его не один раз переделывали, все ровно может впечатлить. Но все таки Дуомо по внешнему виду конечно же выигрывает. Внутри же (если не поскупитесь 8 евро за билет) вас ожидает шок. Честно говоря, если вы не прочитали все на свете статьи и брошюры о Санта-Кроче, то её красота способна удивить. В базилике, которая считается главной францисканской церковью в мире, похоронены почти все известные итальянцы(и не только). Право же, даже проход в туалет - это мемориальные плиты из мрамора и памятные статуи. Но главные гробницы находятся в самой базилике и впечатляют своей красотой. В Санта-Кроче похоронены Данте Алигьери, Микеланджело, Галилей, Бартолини и другие деятели культуры и науки, чьи надгробные памятники стали тоже частью искуства. Кроме захоронений, в базилике также есть множество фресок и скульптур известных итальянских деятелей.

4. Если вы приехали во Флоренцию поездом (как я), то первая достопримечательность, которую вы увидите прямо возле главного вокзала - это Базилика Са́нта-Мари́я-Нове́лла. Символично увидеть именно эту базилику первой, ведь она когда-то была первой во Флоренции. Так же как и другие церкви, эта была несколько раз перестроена и дополнена. К сожалению, внутрь этой церкви мне не удалось попасть ( все музеи работают во Флоренции только до 17:00!), но даже внешне величественность Базилики захватывает.
5. Мост Понте-Веккьо, что значит "старый мост" - единственная бесплатная достопримечательность Флоренции, но не только по-этому туда стоит пойти. Италия славиться множеством мостов, и даже в самой Флоренции их есть 10 штук. Но Понте-Веккьо знаменит не только тем, что некоторые его части сохранились еще с древнеримской эпохи(!), но и тем, что был единственным мостом, который не разрушили во время Второй мировой войны. 
В течение многих веков мост был центром торговли: раньше там были мясные лавки, а теперь ювелирные магазины. Пройтись по этому мосту и не почувствовать дух прежних веков невозможно. Даже несмотря на то, что оно сейчас выглядит иначе, чем выглядело тогда, когда его начинали строить, Понте-Веккьо - одно из самых атмосферных мест в городе.
6. Последнее место, в которое нужно обязательно попасть - это Дворец Питти. Внешне это здание напоминает какой-то британский университет, а внутри вмещает в себя огромные музеи и переход в сады Боболи. Вход внутрь стоит 13 евро и если бы они у меня были и если бы музеи не были закрыты в 17 часов, то я бы все отдала, чтобы попасть внутрь. Палаццо Питти - самый большой во Флоренции и можно представить сколько всего интересного можно найти внутри. Но если время поджимает, то можно просто посидеть на асфальте на площади Питти, как делают это почти все туристы. У Палаццо Питти очень интересная история или скорее легенда построения: говорят, что дворец был построен  богатым банкиром Питти ради того чтобы переплюнуть еще одного знаменитого флорентийца Медичи.

К счастью, мне удалось так же попасть в Базилику Сан-Лоренцо, погулять по площади Сан-Марко, провести время на площади Синьории. Кстати площадь Синьории - это замечательное место перед входом а в Палаццо Веккьо, где когда-то стоял оригинал скульптуры Давида (позднее заменили на копию). На площади также установлены некоторые роботы Донателло и других великих скульпторов, а также восхитительный фонтан Нептуна.
Еще одно интересное место - Базилика Сан-Лоренцо - храм, который украшенный роботами Донателло и Микеланджело.

Вообще-то одного дня для Флоренции мало, но это даже хорошо. Ведь в этот город хочется возвращаться вновь и вновь, каждый раз открывая для себя новые места и факты. 
Так что, как говорится, тратьте деньги не на вещи, а на путешествия.


                                              Собор Санта-Мария-дель-Фьоре или Дуомо
                                                               Базилика Санта-Кроче
                                                       Базилика Сан-Лоренцо изнутри
                                         На картине изображен Данте Алигьери (Дуомо)
                                             Фонтан Нептуна на площади Синьории
                         Давид - скульптура Микеланджело в Галерее изящных искусств

понедельник, 24 июня 2013 г.

Упоролись

Те, що мені запам'яталося найбільше з нашої поїздочки: (свої вшарять)

1.       «-В нас в ванні так мокро, ніби хтось помер.
-Хто помер?
-Ну, водяна людина, наприклад.
-Точно. А я тут подумала, як та водяна людина дійшла до ванни?
- Та нормально дійшла. А потім вже померла.
- Ну та.

2.       «Нейтрони електронів»
3.       « -Пішли випємо окремо від всіх!
-          А нашо пити окремо, якщо можна випити зі всіма?
-          Бо так треба!»
4.       « - Давай випємо за фотокурси! Де та Ухіна?»
5.       « А давай закриємо Петришин в кімнаті?»
6.       «Богиня мрії»
7.       «Хто мафія? – Назік!» «-Що робити з тою водкою? Вона вже тепла. – Лишимо її Назіку»
8.       «Все, що я хочу зараз – це одну маленьку сушу. От сушу і все.»
9.       «Ромась обригав нам всю ванну. Я зараз наїмся тої мівіни і обригаю їм всю кімнату. Ну от серйозно, наїмся і обригаю. Або ввечері напюся і обстругаю їм ванну. Я всім розкажу цю історію. Ну бо народ, отакий шар в ванні був.»
10.    «Перед підйомником:
 - Люди, а памятаєте фільм «Замерзшие»? Там ще люди застрягли на підйомнику і померли?
-          Та, там ще в тіпа так бридко нога зламалася
-          Ага, а прикиньте ми так зупинимося посеред дороги наверх?

На підйомнику, коли він таки зупинився посеред дороги:
-Ааааааа
-аААААААААААААА
-Каааааааатя?
-Шо?
- «Замерзшие»
-Ааааааааааа»

11.   « Я думаю, что знаю русский язык лучше, чем все кто тут находится.
-Нуу, я бы не согласилась.
-Спорим? Давай в следущем году сдадим ВНО и посмотрим.
-Да легко! Хотя ты забудеш об этом споре, как обычно.
- Не забуду!
-Забудешь!
-Спорим, что не забуду?
-Но ты все равно забудешь!»

12.   « Покличте мені священника, я умираю!»
13.   «Шота мене зовсім не вставляє»
14.   « Отрохова упоролась!»
15.    « Як мої шльопки оказались в кімнаті Пальчікова? Я нічо не помню! Хтось значіть переніс мене на руках! А хто?»
16.   «-Давайте зранку підемо на гору?
        -Та, народ, о 7:30 ми всі йдемо на гору!»
17.   «Чого тільки я так упоролась?»
18.   «Хто не пє, той в Юрца сосе!»
19.   «Шлюха, жінка, представниця найдревнішої професії…»
20.   « - Прокидається дівчинка…
-          Вона вже не дівчинка!»
21.   «Що ви подумали, коли вперше мене побачили?
-          Що ти шлюха.
-          Що ти стерва.
-          Що ти пафосна стєрва.»
22.   «Лєра, ти мілашка. Але є різні мілашки. Ти з тих кращих мілашок. Але правда, ти мілашка»
23.   « -Ти чітаєш мій твіттер?
-          Та, я лише твій і читаю.
-          І я.
-          І я.
-          Шо ти тоже чітаєш мій твіттер?
-          -Ліля, всі читають твій твіттер!»
24.   « - Та ми пообіцяли, що заплатимо за підйомик! Ми обовязково занесемо їм гроші!»
25.    « Давайте загадаємо їм Хануку?
-          Та її легко показати!
-          Легко?
-          Ну та. Показуєш такий війну…
-          До чого тут війна?

-          Показуєш війну, там ніби фашисти вбивають євреїв. Потім Різдво. І все.»
26. "Позитивний сангвінік"
27. " -Кать, разбуди меня через 10 минут, ладно?
         - Да не вопрос, конечно разбужу.
         -Только не забудь!
         -Даааа,да."

вторник, 16 апреля 2013 г.

Как-будто ниоткуда Я появился вдруг, а ты уже ждала.

Сергій Бабкін - це неймовірний талант!  Те, що він приїде У Львів стало визначною новиною для мене, адже останнім часом я лише про це і мріяла. Але не все завжди відбувається так, як ми цього хочемо. Тому попасти на його концерт було досить проблематично для мене.
Але незважаючи ні на що, в останній день, за декілька годин до концерту я все ж таки отримала свій квиток і ні секунди не пожалкувала!

Моє місце було в 2-у ряді в колі професійних фотографів і журналістів. Тому я сміливо дістала фотоапарат і почала робити вигляд, ніби я тут своя. Тим більше фотографувати Бабкіна - одне задоволення. Він вміє кайфувати на сцені. Це найголовніше. Він стрибав, кричав, танцював, грав на всіх можливих музичних інструментах. Це був той момент, коли я зрозуміла, що музика в пісні грає таку ж важливу роль, як і текст.
А тексти в Бабкіна - це вино для душі. Ну взяти, наприклад, його україномовну "Ще осінь зовсім молода": "живе душа твоя в піснях, в полотнах зітканих мелодій...". Ну звідки в нього народжуються такі слова, такі метафори? Слухаючи ці пісні, ти починаєш відчувати. Особливо, слухаючи альбом "Сергеевна", оті всі дорослі пісні, присвячені доньці. В тому є велика мужність, в такі любові до своєї дитини.

Але повертаючить до концерту, хочу ще розповісти про атмосферу вечора. Все було на "ура", я фотографувала більше чорно-білим, ніж кольоровим тому, що було дуже чутливо. Коли занадто багато емоцій в залі, то чорно-біле трохи це гасить. А емоцій-то було скільки! Я думаю, більша половина залу таки зірвала голос. А от голос Бабкіна - це скарб. Ну, перші 2 пісні я була в розгубленості: таааак шикарно співати вживу неможливо, але факт залишається фактом. Сергій Бабкін - насправді талантище! Коли він співає, тебе ніби відносить кудись поза межі нашої Галактики. Ну, я не знаю, як ще це все описати. Але я знаю точно: на наступний концерт Бабкіна я куплю квиток в перший день продажу. 

P.S. Виявляється, що директором проекту "Сергій Бабкін" є його дружина. Це не дивно, але я чомусь не знала.












понедельник, 4 марта 2013 г.

Leadership in journalism - у майбутнє української журналістики

2 березня в Києві відбувся перший медіафорум "Leadership in journalism". У заході міг прийняти участь кожен, хто бажає, зокрема студенти факультетів журналістики різних вузів України. Форум проводився у вигляді майстер-класу, на якому запрошені відомі журналісти ділилися досвідом з молодим поколінням. Організаторами проекту були Галина Колос та Голова правління МГО "Майбуинє дитини" - Володимир Балдинюк.

О 10 годині студенти та інші зацікавлені журналістикою люди зібралися в холі Інституту журналістики, де отримали програму заходу. Зайнявши свої місця, майбутні журналісти з нетерпінням очікували першого гостя дня - Жана Новосельцева.
Жан Новосельцев- працює на телеканалі 1+1 з 2006 року.У 2008 році - автор спецпроекту про міліцейське свавілля "Жесть" мундиру" на каналі "1+1".З вересня 2010 року став одним із ведучих спеціального проекту розслідувань "Гроші" на каналі "1+1".
(Більше читайте тут: http://www.1plus1.ua/pro-kanal/veduchi/zhan-novoselcev.html)
Людина, головна справа якої - журналістські розслідування, Жан Новосельцев з радістю відповідав на всі питання студентів і ділився своїми ідеями щодо майбутніх розслідувань.
" Щоб добитися чогось, треба придумати щось нове". Гість з захопленням розповідав про підготовки нових випусків та про те, з якими труднощами стикаються журналісти, які приймають участь у театралізованих розслідуваннях. Найголовніше, за словами журналіста, у створення якісного матеріалу - це дивитись на речі очима глядача. "Наш головний аргумент - глядач...".
На питання про хабарі Жан відповів відверто: "Хабарі пропонують, але дуже акуратно. Частіше лякають..."
Вже наприкінці свого виступу Жан Новосельцев розповів про те, як повинен поводитись журналіст, коли він бере інтерв'ю і як вберегти себе від негативних нападок з боку опитуваного.
Також Жан склав формулу успіху для журналіста: "Супертема+суперякість = успіх", побажав всім успіхів у майбутньому і покинув аудиторію під оплески вражених студентів.


Другою гостею форуму була Юлія Дячук - ведуча програми "Україна без купюр", що транслюється на каналі 1+1. Журналістка довгий час працювала з Жаном Новосельцевим, про якого позитивно відкликалась на початку своєї лекції.

Юлія Дячук позитивно ставиться до майбутніх поколінь у журналістиці і з радістю розповіла про свої перші кроки у цьому напрямку. "Треба бути акторами, не боятися бути смішними, ставити незручні питання..." . 
Журналістка багато розповідала про свою програму "Україна без купюр" і навіть показала всім гостям форуму частину одного випуску.  Не побоялася вона також і критикувати свої дії та репліки: " В мене занадто багато "Я" було у тексті". Таке дружнє налаштування дуже порадувало студентів  і вони жваво почали засипати Юлія питанням, серед яких були питання про Аллу Мазур та про недоліки сучасної журналістики:
"- Чого не вистачає сучасній журналістиці?
- Не вистачає класних журналістів, які б кайфували від того, що вони роблять"

Після цього виступу, організатори форуму вручили ведучій квіти та сертифікат під оплески всіх учасників заходу.





Третім та одним з найбільш очікуваних гостей був Мустафа Найем - політичний журналіст Української Правди та один з організаторів проекту "Стоп -цензурі".
Про "Стоп-цензурі" Мустафа розповідав як про незалежний проект, без лідера та якоїсь основної мети. "Немає такої організації, немає лідера...Всі рішення приймаються спільно."
На питання про те, які риси характеру повинні бути у справжньому журналістові, Мустафа відповів, що немає якогось конкретного правила, за яким можна оцінювати хорошого журналіста та все ж виділив дві основні риси: "Цікавість та небайдужість керують журналістом" 
У журналіста є лише одне табу, одна тема, про яку він ніколи не розпитує людей, у яких бере інтерв'ю - це особисте життя, оскільки йому самому неприємно отримувати такі питання.
Про те, як отримати хороший матеріал під час інтерв'ю Мустафа Найем порекомендував юним журналістам інколи бути лицемірами і не забувати, що особисте ставлення до людини не має значення, коли ти виконуєш свою роботу.

Окрім цих журналістів, перед учасниками медіафоруму також виступали Наталя Седлецька та Олег Дайнека, які також змогли здивувати гостей своїм оригінальним ставленням до журналістики.
Вкінці медіафоруму всім учасниками видали сертифікати і побажали успіхів в усіх починаннях.

Фото: Катерина Родак



пятница, 28 декабря 2012 г.

Таємниця "Антглетера", трохи пліток

Инна Свеченовская
Виктор Кузнецов
2000 год.
Петербургский писатель Виктор Кузнецов издал книгу "Тайна гибели Сергея Есенина", в которой воссоздает реальные события 75-летней давности.
75 лет назад в Ленинграде, в гостинице "Англетер", покончил с собой поэт Сергей Есенин. И только сейчас стали известны некоторые обстоятельства его гибели, которые ставят под сомнение официальную версию самоубийства. О своем расследовании, длившемся почти десять лет, рассказал корреспонденту "ФАКТОВ" писатель, журналист, член Союза писателей России, ученый-литературовед Виктор Кузнецов.
"Вот этой рукой я лично застрелил Сергея Есенина"
- Скажите, почему вы усомнились в самоубийстве Есенина и занялись собственным расследованием?
- Я заметил несоответствия в официальном освещении "тайны "Англетера", вопиющие фактические и логические противоречия. Дело в том, что я очень хорошо представляю и понимаю эпоху двадцатых-тридцатых годов прошлого века. Поскольку знаю ее не по учебникам, а изнутри. Ибо я "архивная крыса", изучающая документы, и поэтому довольно-таки рано почувствовал неправду нашей истории. Я видел, что поступки Есенина, о которых шла речь, противоречат его личности. Ну и, разумеется, возникло ощущение, что многое не стыкуется в этой истории. Даже становилось стыдно за некоторых исследователей. Другой момент, что занимаясь расследованием, я можно сказать, трагедию поэта пережил лично, как бы "пропустил" через себя. Без этого вряд ли бы удалось проникнуть в самые глубокие тайники преступления. Мне еще повезло, что все началось в конце восьмидесятых годах, когда наступила "оттепель" и многие тайные архивы, например МВД, ФСБ, стали более доступны. Теперь же снова все закрылось. И сейчас проделать ту же самую работу было бы уже невозможно.
И знаете, что удивительно? Когда книга была уже написана и издана, я прочитал в московском журнале "Чудеса и Приключения" публикацию, в которой майор запаса Виктор Титаренко писал, что более двадцати лет назад в поселке Ургау Хабаровского края слышал исповедь одного "выпускника" ГУЛАГа Николая Леонтьева. Тот, будучи уже старым и больным человеком неожиданно разоткровенничался и сказал: "Витек, а ведь вот этой самой рукой я застрелил Сергея Есенина". Тогда эти слова показались офицеру бредом сумасшедшего, они просто не укладывались в голове. Настолько это расходилось с общепринятым взглядом на печальные события, оборвавшие жизнь поэта. Но все же, придя домой, он записал признание бывшего заключенного.
И, прочитав, мою книгу, Виктор Титаренко решился опубликовать признание, которое слышал. Более того, анализ биографии Николая Леонтьева полностью совпадает с фактами, о которых идет речь в моем исследовании. Кстати, в архиве рукописного отдела Национальной публичной библиотеке в Петербурге хранится оригинал фотографии Есенина, на которой видно пулевое отверстие над правым глазом и след от удара, очевидно, рукояткой револьвера, в лоб.
- И все же не могу не удержаться от вопроса, зачем нужно было убивать поэта-народника Сергея Есенина. Ведь, насколько я знаю, он принял революцию и даже воспевал ее?
- Дело в том, что двадцатые годы почти зеркально отражают наше время. Как в экономическом ракурсе, так и в других аспектах. Тогда быть патриотом, воспевать Русь было поступком, героизмом, за это расстреливали. Кстати, друга Есенина, поэта Ганина, именно за это расстреляли. И потом, как это ни грустно, истинного Есенина мы не знаем. То, что пишут в учебниках, давно пора выбросить, все это хлам, за редчайшим исключением. Поскольку до сих пор мы представляем его эдаким рафинированным, золотоволосым, кудрявым мальчиком с огромными глазами, который писал о березках, о девочках и так далее. Мы не знаем ни его истинной биографии, ни глубины его творчества. А ведь само существование поэзии Есенина как таковой - певучей, мелодичной - было укором железобетонным конструкциям определенных поэтов того времени. И Горький, который любил Есенина как поэта, по рангу "буревестника" ненавидевший его, писал Бухарину, что нужен удар по есененщине, удар именно по этому крылу новокрестьянской поэзии.
Были и другие причины, о которых вспоминал убийца Есенина. Дело в том, что после 1923 года Есенин стал контрреволюционером. И в письме к А. Усикову в феврале 1923 года он пишет: "Если бы я был один, если бы не было сестер, то плюнул бы на все и уехал бы в Африку или еще куда-нибудь. Тошно мне, сыну российскому, в своем государстве пасынком быть... Я перестаю понимать, к какой революции я принадлежал. Вижу только одно: что ни к Февральской, ни к Октябрьской". Он возвращался к Богу. Только в прошлом году мы доказали, что ему принадлежит маленькая поэма в защиту Иисуса Христа против Демьяна Бедного. Далее, Есенин "крыл" на всех углах советскую власть. И об этом говорил Фурманову Демьян Бедный. К тому же, Андрей Соболь рассказывал в Италии в начале 1925 года, что "так крыть большевиков, как это публично делал Есенин, не могло и в голову придти никому в советской России. Всякий, сказавший десятую долю того, что говорил Есенин, давно был бы расстрелян".
"На Есенина было заведено тринадцать уголовных дел, и большинство из них проходило по статье "антисемитизм"
- Я знаю, что у Сергея Есенина была репутация скандалиста, на него даже были заведены уголовные дела, обвинявшие его в хулиганстве и других правонарушениях. Это имело отношение к его гибели?
- А как же. Вы затронули тему, которую старательно избегают многие литературоведы. Ведь на него было заведено тринадцать уголовных дел, и большинство из них проходило по статье "антисемитизм". Рукою Ленина в рукопись "Про это" Свердлова было вписано, что таких людей нужно ставить вне закона и расстреливать. И многие статьи, по которым обвинялся Есенин, как раз подходили под этот закон. Более того, последнее дело, грозившее Есенину судом, также подпадало под эту статью.
- Что за суд? В чем обвинялся Сергей Есенин?
- Есенин возвращался из Баку поездом вместе с женой Софьей Толстой. На перегоне города Серпухова он решил пообедать в вагоне-ресторане. Но чекист не пустил его. Они повздорили. Эту ссору слышал дипломатический курьер Альфред Рога - иностранец, из Таллинна. В этом же поезде ехал друг Каменева, врач по профессии, Левит. И Рога попросил, чтобы Левит обследовал Есенина на предмет его психического здоровья. Вы представляете себе эту картину?! Есенин в купе с женой, открывается дверь, входит Левит и говорит: "Сергей Александрович, вы хотите обследоваться на предмет своего психического здоровья?" Что делает Есенин? Этот Левит летел до последнего вагона. Об этом у нас нигде не писалось. Зато много публикаций на эту тему, в частности, записка Рога, объяснения Левита и Есенина, было в американских журналах.
Ну, а дальше события развивались так. Когда поезд только подошел к Москве, Есенин сразу же был арестован. И Рога, и Левит подали на него в суд, в том числе и по статье "антисемитизм". Сергей Есенин дал подписку о невыезде и по совету друзей, мол, "психов не судят" лег в психиатрическую больницу.
Теперь смотрите... Смысла ехать ему в Ленинград не было никакого. Во-первых, он был под судом, а во-вторых, еще и потому, что там не было более или менее налаженного быта. В Москве у него была первая жена, сын от этого брака и, наконец, друзья, которые поддерживали его - попросту сдавали ему угол. Ведь у Есенина не было своего жилья. Звучит невероятно, но это факт.
- Так чем же был вызван его приезд в Ленинград?
- Я думаю, тем, что он хотел сбежать. И скорее всего в Великобританию. Сейчас мы работаем над этой темой. Есенин под давлением родственников лег в психушку и 26 ноября 1925 года написал своему другу Петру Чагину: "Отделаюсь от кой-каких скандалов и махну за границу. Там и мраморные львы красивей, чем наши живые медицинские собаки". Вы знаете, что лев - неотъемлемый атрибут государственной символики Англии. Тем более, что Есенина там печатали.
- И все же кому была выгодна смерть поэта?
- Все дороги ведут к Троцкому. У них сложились очень сложные отношения. Как-то в хмельной компании Есенин сказал: "Не поеду в Москву, пока Россией правит Лейба Бронштейн. Он не должен править". А эти слова слышал сексот ГПУ Глеб Алексеев и передал их по назначению. Потом, в поэме "Страна негодяев" есть персонаж, по фамилии Чекистов, он говорит: "Какой ты жид? Ты господин из Веймара". А Троцкий одно время жил и учился в Веймаре. Ну, читать такое... кому приятно? Между ними было много других столкновений, породивших ненависть Троцкого к Есенину. Именно Троцкий отверг ходатайство Луначарского, чтобы не было суда над Есениным, поскольку считал, что шумиха вокруг имени Есенина нужна, чтобы показать истинное лицо русского антисемита.
"В списках проживающих в "Англетере" Есенин не значился"
- Так что же произошло в "Англетере"?
- Дело в том, что Есенин никогда и не был в этой гостинице. Он стал жертвой политической игры Сталина и Троцкого. Когда в декабре 1925 года победил Сталин, Троцкий увидел в этом происки антисемитов и попросил Бухарина разведать по своим каналам ситуацию в Москве... И вот вчерашний вождь революции оказался близок к опале... Ну, и ему нужно было на кого-то выплеснуть всю эту негативную энергию. Конечно, на Есенина.
- Почему?
- Потому что Есенин воплощал дух русской нации. Убийца рассказывал майору Титаренко, что когда Есенин приехал в Ленинград, то он с Блюмкиным, который хорошо знал поэта, поскольку был вхож в литературную богему и сам пописывал стишки, заманили Есенина в первый же день в гостиницу, чтобы обмыть встречу. И там-то это и произошло. Но это не вся правда... Есенин не переступал порог гостиницы. В списках проживающих в гостинице "Англетер" Есенина нет. И никто среди остановившихся там или обслуживающего персонала не видел и не слышал Сергея Есенина. Учитывая невероятную общительность поэта, такого практически не могло быть. Хотя, с другой стороны, это и неудивительно, если принять во внимание, что все произошло совершенно иначе... По приезде в Ленинград его по негласному распоряжению Троцкого арестовали. И предположительно держали в доме N 8/23 по проспекту Майорова, где допрашивали четыре дня. Смысл допросов заключался в том, что Есенина хотели завербовать в качестве секретного сотрудника ГПУ. Не думаю, что Троцкий давал приказ убить поэта, но так уж случилось... По-видимому, Есенин сопротивлялся и с силой толкнул Блюмкина, тот упал. Тогда Леонтьев выстрелил... На фотографии виден след от пулевого ранения, а после этого Блюмкин ударил Есенина рукояткой револьвера в лоб.
Блюмкин после убийства из Ленинграда связался с Троцким и спросил, что делать с трупом Есениным. Тот ему ответил, что завтра появится его статья в газете о том, что неуравновешенный, упаднический поэт наложил на себя руки, и все замолчат. Так и произошло.
- А что же следствие?
- Вы знаете, милиция в этом деле вообще не участвовала. А занималось расследованием некая странная организация, которая называлась "Активное секретное отделение уголовного розыска". Ею руководил Петр Громов. В начале девяностых годов я встречался с одним из ее членов - милиционером Георгием Евсеевым 1901 года рождения. Он мне рассказал совсем невероятную вещь, которая потом подтвердилась воспоминаниями Леонтьева. Мол, Есенин был привязан к трубе... от батареи. Причем старый милиционер божился, что именно так и было. Из записей Леонтьева: "Они пытались повесить Есенина на собственном ремне. Но у Есенина талия была узкая, и им не удалось привязать его к трубе парового отопления, поскольку ремень был коротковат. Они приткнули его к батарее, чтобы потом представить след от удара рукоятки револьвера как ожог". И затем все бумаги, которые будут фигурировать в ходе следствия, сфальсифицировали. Я досконально их проверил и доказал, что, например, акт судмедэкспертизы фальшивый. Каким образом это произошло? Я поднял подлинные дела врача, подпись которого стояла на акте, и увидел, что он совершенно по-иному описывал случаи самоубийства и в частности тех, кто повесился.
- Скажите, а как объясняет ваша версия многочисленные воспоминания друзей Есенина, которые ожидали подобного шага от поэта?
- Настоящие друзья у него были в Москве, а в Ленинграде описывали встречи с ним и делились воспоминаниями сексоты Троцкого. Все они подписали "липовый" акт об обнаружении тела Сергея Есенина. Кстати, когда я выступал в программе "Время", назвал имена этих агентов ГПУ и разоблачил их, то один из родственников упал в обморок, поскольку не предполагал, что его дядя был в этом замешан.
- Поддержала ли вашу точку зрения об убийстве поэта есенинская комиссия по выяснению действительных обстоятельств смерти поэта при Союзе писателей России под председательством Юрия Прокушева?
- Нет. И сейчас в одном московском журнале готовится к печати моя большая статья, в которой дана убедительная отповедь лицам, многие годы выгодно эксплуатирующим имя и славу поэта. Мое исследование вызвало интерес в Великобритании, Германии, Италии и Югославии. Положительный отклик на книгу дала лондонская газета "Гардиан". А "Книжное обозрение" в 1998 году назвало книгу интеллектуальным бестселлером.


http://esenin.niv.ru/esenin/smert/imena-ubijc.htm















пятница, 21 декабря 2012 г.

21.12.2012 - катастрофа людського мозку

У Луганську чоловік вчинив акт самоспалення, у Москві пенсіонерка викинулась з балкону, в Аргентині масові пограбування - усе це наслідки пропаганди так званого Кінця Світу через ЗМІ.
Американці, як ніхто вміють уміло розкрутити невеличку новину до серйозних масштабів. Так сталося із календарем Майя. Стародавнє плем'я, яке створило власний календар, по якому 21 грудня (23 за старим календарем) 2012 року закінчиться одна епоха і почнеться нова. Та хіба кожен раз епохи починалися винищенням людства, катастрофами?! Нічого не зміниться, просто планети вистроїлись в один ряд з сонцем, вони мають на це право. В одній статті сьогодні написали, що максимум на що вплине "парад планет" - так це на підсвідомість людини, нібито сьогодні зміняться людські погляди на життя, пріоритети. Але, навіть, якщо це правда, ми все одно нічого не помітимо. Ми повинні радіти, що застали зміну епохи: ми, покоління, яке пережило появу нового тисячоліття і нової епохи. Тому, агов, люди, що ви робите? У Києві і Харкові побудували бункери за 10 000$ за 7 днів, я вже мовчу про країни Європи і Америку, де Інтернет і телеекрани аж заходяться від новин про Кінець Світу. Тобто, все як завжди: навіть тут вмілі жителі нашої країни змогли заробити на наівності наших громадян.
Славнозвісний календар Майа

Мене потішають люди, які сидять і чекають Кінця. Та відбувся він вже давно! Як тільки з'явилося людство - почався Армаґедон. Тому сьогодні, 21 грудня - хоча і особливий день - день зимового сонцестояння, та не настільки, щоб влаштовувати паніку.
Дивилася сьогодні з вікна на захід сонця, це неймовірно. Хоча на дворі зима і небо взимку біле-біле, сьогодні воно було яскраво-блакитне, а сонце не переливалось всіма барвами веселки, а було якраво жовтим, аж поки не сховалося за обрієм. Не знаю, де мало бути якесь сонячне затемнення чи то Меркурієми чи ще якоюсь планетою, але я цього не побачила. Натомість, дуже гарна картина - 21 грудня 2012 року.
Якщо ви все ж  таки хочете кртин з фільму "Післязавтра" - то в Інтернеті вже повно фотошопних картинок, на яких міста нібито заливають цунамі, де валяться будинки і розколюється земля. Хоча світ вже надивився і не такого. Чого ми не бачили? Урагани, цунамі, шторми, повіні, землетруси - все вже знаємо і все бачили. То складіть все докупи і буде той катастрофічний Кінець, про який нам розповідають американські брати, захлинаючись слиною від захоплення і перезбудження.
Знайшла ще чутку в Інтернеті, що 21 грудня -це помилка і Кінець Світу перенесли на 24 грудня. O temporas, o mores!

вторник, 4 декабря 2012 г.

"В эту синь даже умереть не жаль!"

В кінці всі плескали стоячи .. Це було " За право вольности и светлого труда готов идти хоть...(нахуй) до Ла-Манша" Ні, це було незабутньо! Стояти біля машини, в декількох метрах від Безрукова. Ні, і не це найчудовіше! Сьогодні прозвучало запитання: ти ходила на Безрукова або на Єсеніна? А сьогодні вони були для мене одним цілим, 2 моїх улюблених Сергії ..

 
Я не знаю, з чого почати. Хотіла написати статтю, потім рецензію, але хто я така, щоб оцінювати Те, що відбувалося на сцені Оперного театру в цей вечір? У мене навіть слова не підбираються. Коли згасло світло і Безруков читав "Письмо к женщине", у мене відняло мову. Я зрозуміла, що якщо б я встала, то мої, до жаху тремтячі коліна, повалили б мене назад на стілець.Він так читає .. з таким надривом, кожен раз по-різному. Чого вартий один лише "Черный человек"! Безруков-Єсенін привів всіх в жах, одночасно змушуючи захоплюватися своєю божественною грою.Стоп. Давайте по порядку, я спробую.Почалося все з того, що, прийшовши на півгодини раніше, я стала свідком розмови двох нетверезих чоловіків, один з яких зробив спробу зі мною познайомитися. В руці у нього була пляшка з коньяком і він гідно похльобував її .. чувака звали теж Сергієм, але він, на жаль, не знав, хто такий Єсенін .. просто прийшов погрітися в коридор театру. Ну, гаразд.Я дуже пошкодувала спочатку, що не взяла бінокль. Хоч я і сиділа в центрі залу, але час від часу хотілося б чіткіше бачити обличчя акторів. Сергій Безруков сказав трохи слів про Львів: "Я у Львові вперше" Сказав, що у нас чарівне місто і красивий театр. І тут почалося ..Хочу відзначити одну важливу річ: очі! Коли вперше показали на екрані збільшене обличчя Безрукова, та я навіть не можу пояснити, які щирі і глибокі я побачила очі, який виразний і харизматичний погляд! А доброти, скільки там чогось світлого .. очі ніколи не брешуть. Та й Єсенін не був настільки хуліганним хуліганом, яким він себе уявляв. І сьогодні нам показали, дали відчути цього великого поета, хоч на 2 години, хоч трохи.

Як він читав! Кожен вірш був просочений не то болем, не то любов'ю, ненавистю, сумом .. Голос Безрукова, ну ви знаєте, в нього можна закохатися, в нього неможливо не закохатися. Біля мене сиділи люди років так 40-ка: два чоловіки та дві жінки. І раптом одна жінка запитала: "А чому тут так мало чоловіків?" А чоловік їй відповів, дохідливо відповів: "Ну це ж Безруков, на нього тільки баби ходять дивитися" Ну так, дивитися ... А я б слухала, слухала б вічність.У залі було дуже багато різних людей: від малолєток і фанаток Саші Білого (я особисто нічого не маю проти це ролі) до людей років 70-ти. Причому всі вони приходили за різним: хто подивитися на Сергія, хто послухати вірші і т.д. А навіщо йшла я? Та щоб потім все життя згадувати! Це таке натхнення, мені, напевно, на півжиття вистачить. Безруков запалив своїх шанувальників. Вони обидва запалили. От тільки "все мы теперь уходим понемногу .." і Єсенін, хоч і пішов дуже рано, але скільки душ знайшли втіху в його поезії, скільки людей знаходили свої думки в його рядках .. це, напевно, і є місія поета - вивернути людям їх нутро, їх душі. Безруков сьогодні підкорив! Єсенін сьогодні ожив, він повернув нас на кілька десятиліть назад і подарував нам шалено приємний вечір. Я вдячна йому за те, що він існував і існує, за те, що він творив, за всі його думки і все те, що він не соромлячись говорив. І я нескінченно вдячна Сергію Безрукову за те, що він сьогодні занурив нас у світ великого поета, мого улюбленого поета і одного з коханих мною чоловіків.
"Пускай ты выпита другим, но мне осталось, мне осталось..."

А що в поезії? Ми побачили все: божевілля, пристрасть, кохання, муку, смуток. І головне, що я підтвердила для себе особисто, це те, наскільки сильно Єсенін любив рідну землю. Русь, о Русь! Всі ці спогади:
"Я люблю родину! Я очень люблю родину!"" На початку вистави Безруков-Єсенін сказав: "Запомните: нету поэта без родины!" А Єсенін є величезний поет!Так шкода, що все швидко закінчилось. Останні оплески були довгими і гучними, не хотілося йти. Я помітила дуже велику кількість російськомовних людей сьогодні в театрі. Ніхто не відвертався від червоних стрічок та плакатів часів СРСР. Люди приємно здивували. І навіть склалося таке враження, що я не у Львові, не в цей час, не в 2000-х роках .. а там, на "лекції" у Єсеніна.Я коли-небудь точно ще потраплю на спектакль з Безруковим. Я собі обіцяю. Він талант перед яким я схиляюсь!СПАСИБІ!

понедельник, 3 декабря 2012 г.

Через терни до самашедшості

«Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.»


Ліна Костенко це своєрідний феномен в українській літературі. Її поетичні внески  мають величезний масштаб, мало хто вміє орудувати словом, як Ліна Костенко.
«Записки українського самашедшого» - свіже дихання Костенко, щось нове, якийсь крик її стомленої душі. Цей роман розповідає історію зломленої людини, яка живе лише однією надією.  Головний герой очима автора дивиться на усі події всесвітнього і місцевого масштабу,щось записує, робить висновки. І з кожним днем все стихає і стихає в ньому надія. «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.»  Безвихідність свого власного становища у житті, безвихідність для всього людства і нескінченний потік негативної інформації доводять нашого героя до самогубства, тобто до спроби самогубства. Цей момент можна назвати кульмінацією, адже, після того, як нашого героя рятують, він починає змінювати своє світосприйняття, своє ставлення до близьких і починає відриватися від дивану й діяти не лише словами. Правда, не дуже часто. Наш герой має дивну звичку: сиділи і роздумувати над глобальними проблемами, усвідомлюючи, що він – одна людина і нічим не може зарадити. А навіщо тоді гаяти час? Не краще було б для початку вирішити проблеми на нижчому рівні: провести час з  сином, допомогти дружині нарешті дописати її роботу, чи найти собі роботу, щоб не сидіти на шиї в жінки? Але наш герой – меланхолік, хоча і програміст. Навіть тут Ліна Костенко зламала стереотип. Адже, хто такий програміст? Це людина, яка в будь-який момент може забезпечити себе роботою, тим більше у Києві.  Також я сумніваюся, що програмісти так часто ототожнюють особисто себе зі всім людством. І чи проводять вони безсонні ночі, роздумуючи над долею нашої планети? Однозначно, ні.  Чому Ліна Костенко обрала саме програміста? Можливо, щоб показати, що у кожної людини може статися цей перелом, це усвідомлення своєї непотрібності? Що б не слугувало таким мотивом, але професія програміста ніяк не вплинула на долю нашого героя. Для нього найголовнішою справою лишався пошук новин і їх аналіз. Читаючи твір, можна помітити, що наш герой записував лише негативну інформацію: незлічені новини про голову і тіло ҐонҐадзе, про теракт у Нью-Йорку, про Скнилів, шторми, урагани, заручників у театрі і т.д. Він абстрагував себе від усього хорошого, натомість штурмував свій мозок «чорними» хвилями новин. Звичайно, це сумний факт, але негативних новин у нас набагато більше, ніж хороших, але щось світле завжди є. Це намагається довести нашому герою його дружина, час від часу розповідаючи йому про різні світові події у кращому світлі. Та він рідко на це зважає, залишаючись у своєму світі, згадуючи минуле і, живучи тим минулим.
У нашого героя є друг – Лев інвертований на пустелю. Людина-нігіліст, скептик, але з досить правильними поглядами на життя. Його правда час від часу коле очі нашому герої, але це і є головна роль Лева у цій книзі - розплющувати очі, повертати з небес на землю нашого героя.
У «Записках..» є дуже багато цікавих структурних нюансів. От, наприклад, книга насправді немає сюжету, вона ні про що. Хоча автор намагається охопити великий проміжок часу, але в романі все йде по колу: однакові думки, висновки. Це щось на шквал щоденника. Також цікавим моментом є те, що у героїв Ліни Костенко немає імен. Ну з леді Ю, нетиповим прем’єром і т.д. все ясно – відкрито про політиків у нашій країні не пишуть, та ще й з такою відкритою агітацією. Але всі інші герої в романі також без імен, і це величезний плюс. Адже люди не є головними героями книги, головні герої – це події, думки, інформація. «Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації»
Найголовніше питання, яке постає після прочитання цієї книги – це «Чому Ліна Костенко її написала?» Дійсно, навіщо треба було писати ці записки? Якщо суто для себе, то навіщо публікувати цей роман? І чому книга справила такий фурор серед читачів? Ця книга не змінила людей, не змінила і ситуації в країні чи у світі. Вона лише показала світогляд Ліни Костенко, все, що наболіло, без масок та прикрас. Всі події відбуваються з 2000 по 2004 рік, тобто десятиліття тому. Але в нас нічого не змінилося, ми читаємо про події минулих років, і усвідомлюємо,що зараз усе таке ж.
«Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.» А хто винен? Та люди і винні. Навіщо обурюватися через владу, якщо ми самі її обрали? Обирали за своєю подобою. Якби кожен більше дивився за собою,за своїми вчинками і рішеннями, то можливо не все б так печально було в нашій державі. І книга вийшла би позитивнішою.
А так, то лише Майдан, описаний на останніх сторінках книги, дає якусь примарну надію комусь на краще. Але ми знаємо, чим це закінчиться і Ліна Костенко знає, але нагадує людям, що в них був шанс щось змінити.

Отже, «Записки українського самашедшого» - це надзвичайно цікава сторона такої особистості, як Ліна Костенко. Ця книга відкриває і вивертає її душу, її свідомість. Усі глибокі думки, незвичайне мовлення і спосіб викладення – все, чим наповнена ця книга, робить її популярною і доступною до сприйняття( не зважаючи на професійні терміни і сленг).  Та все-таки Ліна Костенко – поет, і навіть у прозі вона залишається поетесою з неймовірним вміннями грати словами і метафорами.