New Year's Eve

,

Повз ходять люди, всі радіють.

Та щось нове чекають від життя.

Лише трамваї,

Щось вони пустіють.

Холодні, металеві, без життя.

Там їде чоловік,

У нього пусті очі, 

Позаду діти тихо шелестять.

Стихає місто і мигтять вогні,

І чудо кроками крокує,

До когось в двері-

Не до нас.

.Тут  більшість більшістю забутих.

Розпочинатись знову вже пора?

Холодний вітер,

Зрадник перемінний

В обіймах душить,

 Так би й побігти..
В час.

Крізь голодний подих 33-го

.Єдність народу- в пам'яті

20 листопада у Актовій Залі Львівського національного університету відбувся вечір до дня Пам'яті жертв Голодомору. Студенти 14-ї групи факультету журналістики з допомогою їх куратора та ще кількох осіб підготували цей вечір якнайгарніше, якщо можна так висловитись.

Звичайно, Голодомор 32-33 рр. -це завжди болюча тема для українців та наших сусідів. Кожного року ( і це тішить) по всій країні влаштовуються поминальні заходи і навіть, у тих областях, яких не торкнувся Великий голод в значній мірі, ми все одно не забуваємо вшановувати память загиблих. Цих, ні в чому не повинних душ, було виморено і знищенно близько 6 млн. Це надзвичайно велика цифра! Кожного року, не лише в день Пам'яті, люди моляться за те, щоб така доля більше ніколи не спіткала наш народ. Щоб душі тих, хто помер у  ті страшні часи, упокоїлись з миром. Майже в кожному вікні (і цього року їх було досить багато) горить свічка. Це - прояв величезної поваги і жалю до кожної душі, від дитини до старця, яка була замучена 32-33-ми роками.

Отже, наші журналісти своєю неймовірною артистичнісю, своєю щирістю змусили плакати  майже весь зал. Вони настільки правдиво показали глядачам реалії тих часів, всі ті нелюдські муки і страждання, що кожен, хто сидів в залі, я впевненна, пройнявся тією жахливою атмоферою. Студентам, деяким з яких ще немає навіть 18 років, уже мають настільки глибоке розуміння, на жаль, всього поганого, що робилося в 32-33-ті роки, настільки правильно вони все це показали, що сумніву не залишилось: в України ще є надія на майбутні покоління, які, може, щось і зроблять аби Україну більше не ґвалтували. Коли концерт закінчився, студентам плескали стоячи. Знаєте, це не прийнято плескати під час таких печальних вечорів, але ми плекскали талантам, ми плескали нашим друзям і одногрупникам, студентам, які вразили нас у саме серце.
Потім були обнімання, сльози, багато сліз, змивання гриму, переодягання і..вечір завершився. Але не зовсім, головне залишилось з нами, з кожним українцем. З кожним, хто запалив 24 листопада свічку Пам'яті, з кожним, хто стояв біля Шевченка з лампадкою, з кожним, хто схилив голову на 1 хвилину мовчання. Усе це повинно бути рік у рік і не забуватись -шануватись. Адже нація існує доти, доки її народ ще в змозі пам'ятати.
 

 

 Вічна пам'ять!

Не забуваймо дякувати!

Інколи навіть для найсильнішої людини сказати слово "дякую", як і слово "вибач" вимагає гігантських зусиль. Коли ти стоїш на зупинці і з трамваю виходить жіночка, яка віддає тобі свій квиточок, чого вартує сказати "дякую"? Це дрібниця, але, повірте, людині буде дуже приємно.

Дякуючи своїй бабці за смачний обід, чи другу за якусь допомогу, ми тим самим даємо зрозуміти людям, що те, що вони зробили -справді необхідне і корисне.  Чому діткам часто кажуть щось на кшталт "скажи дякую тьоті" в магазині і т.д.? Мабуть, щоб закласти їм в підсвідомість якусь елементарну вихованість. Та не все можна навчити у дитинстві. Часом доросла людина веде себе гірше за дитину. Але і на тому дякуємо.


Дякую.Дякую.Дякую. Сьогодні це слово як ніколи часто чується в американських родинах. Жінки готують індичку, дістають з книжки з рецептами. Діти ходять по школах і вибачаються перед вчителями, перед один одним. Ввечері всіх очікує святкова вечеря: на початку дійства голова сім'ї зачитує молитву і дякує Господу за те, що вони сьогодні зібралися всією родиною за цим столом. На столі ж вирує свято, в підсвічниках з гарними візерунками горять свічки, по кімнаті ширяться смачні аромати..діти вже починають тягнути свої руки до їжі. "Schhh..." - почується від мами і діти знову стоять чемно і слухають бабусину молитву. 
На столі тільки чого немає: м'ясо на грилі, запечені овочі під якимось дивовижним соусом, картопляні палички, під десяток видів салатів, домашній хліб, домашнє вино якого там року, свинячі ковбаски, сирні кульки..та чого лишень немає! А по середині стола стоїть велика тарілка з найголовнішою традиційною стравою у цей день, індичкою. Посуд на столі також не буденний, цей сервіз дістався їхній бабці ще від якоїсь там прапра.. Усе найкраще на столі...Всі сідають і тато передає дорослим вино, діти ж починають ділити між собою індичку і вже заїкатися про солодке. Звучать веселі розмови, ніяких сварок, любов і мир, так сказати. Не забувають і дякувати один одному, просто так. Панує якась предивна атмосфера комфорту. Справа ж не у стравах, а  у якійсь магії, більше її хіба що на Різдво. Ввечері, коли всі гості порозходились, батьки з дітьми вляглися перед комином і дивляться телевізор. Все ніби як завжди, але щось таке вони відчувають: дорослі полегшення, діти -змученість, перебавились. Отак і засинають. Лише зранку треба прибирати, йти в школу,на роботу. Дякую за чудовий вечір. І тобі дякую. І тобі.
У нас в Україні не святкують день Подяки, не тому що невдячні, а так вже склалось. Та і взагалі, крім США і Канади, ніхто не святкує, це ж вигадав американський президент святкувати такий день. І це круто. Та не стільки нам потрібне якесь свято і зайві вихідні, скільки не забувати бути вдячним. За все, за існування, за дах над головою, за все, що гріє. Тому серед всього того бруду, що є навколо нас і в нас самих по самі вуха, давайте бути вдячними, інакше потонемо!

Люди vs природа

Ми ушкоджене покоління. Від предків ще щось взяли,а нащадкам вже не маємо чого передати. (с) Ліна Костенко

Декілька днів назад, ідучи ввечері (а темніє в нас тепер рано) в універ, на одній з вулиць я наткнулася на дивну картину: дороги в нас не є ідеально прибрані, але така кількість гілок під ногами збентежила мене. Піднімаючи голову вверх, я побачила, що всі дерева, які знаходяться на цій вулиці, стоять з повністю обрубаними гілками. А гілки-то валяються під ногами, їх роздуває вітер і обливає дощ. Суть в тому, що люди обрубали ще зовсім молоді дерева, лише через те, що вони "нібито" псували вид з  вікна. Але, люди, вам дійсно краще дивитися з вікна на будинки, ніж на дерева? Серйозно? Люди збожеволіли, бетон залив їм мізки і це вже невиліковно. Ви вбачаєте технологічний процес в тому, щоб нищити все природне для блага штучного. Вам все одно на майбутні покоління, думаєте лише про себе, про свій комфорт. Невже вам не страшно за ваших майбутніх дітей? За тих,які будуть жити з глянцевими мізками у світі, де все можна купити і знищити за гроші. Не сподобалось дерево, парк, людина? Тепер це без проблем можна усунути, все залежить від товщини твоєї кишені.

Скільки разів ви годували безпритульну собаку на вулиці? Скільки разів купляли булочку дитині, яка просить милостині? Ви всі наліво і направо кричите про те, що влада плює на країну. А ви такі самі, ми такі самі. Якщо вже народу, простим людям, наплювати один на одного, то чи доречно звинувачувати нашу владу? Самі вибирали собі подібних і ще щось не подобається.

Дуже сумно спостерігати за цим всім у Львові, у культурні столиці України, в одному з найстаріших і гарніших міст. Йдеш по центральній вулиці і тут повз тебе кульгає (саме кульгає, а не йде) красотка на мільйон доларів: підбори 15 см. і сукня Армані з Краківського базару спокусливої довжини, нарощенні нігти,волосся,вії..мозок; красуня спішить в Рафінад чи ще кудись, де можна підчепити якогось амебу на Лексусі. Так от, ледве перебираючи ногами, вона йде і курить Гламур чи ще щось таке тоненьке і ментолове. Проходить мимо смітника, але окурок кидає на тротуар.. бо їй все одно. Потім бере в рот жуйку і гламурно, випячуючи губи, жує  хвилини 3, після чого випльовує її посеред вулиці..добре ,якщо виплюне на асфальт, а не приліпить десь в громадському транспорті по дорозі з дому у той віайпі заклад, на який збирала 5 зарплат.
І отак у нас всі: хто виплюне жуйку, хто окурок, хто пачку від чипсів. І всім все одно. Всезагальний пофігізм, що може бути гірше? А місто гниє, якісь бабульки зранку за копійки підмітають деякі вулиці, центр ще можуть привести в порядок (під час Євро зранку навіть дороги мили), сміття вже стільки. що скоро не буде куди його вивозити, Полтва смердить, тролейбуси в передсмертному стані. І всі наплювати: і владі, і жителям.Так і живемо. В когось є надії на зміни, але то навряд чи.
От ще згадала один "прикол". Є така вулиця, Окружна кличеться. Йду я якось ввечері по ній і дивлюся вверх чомусь, на дерева, а там на одному дереві висить кульок зі сміттям, блакитний . Це був аут, деякі люди вже настільки обінфузорились, що викидають сміття через вікно. Або при дорозі, теж часто таке помічаю. Взагалі, народ в нас веселий. Як не уступиш якісь 50-річній корові місце в трамваї -то такий кіпіш тобі заладять за "невихованість", а як на себе, на свою поведінку дивитись - так ніхто не додумається.
Тому мені і шкода Львів. Він не заслуговує на таких людей,як ми, на наше покоління. Та і вся планета, мабуть, що змучилась від нашої вселюдської байдужості. Звідси і урагани, всі ті Сенді, Катріни і метаморфози у природі, глобальне потепління і все те, про що   нам сповіщають вечірні новини. Природа набагато могутніша за людину, і інколи такими штуками натякає їй на це. Та людина глуха, вже давно і остаточно.
А щодо новин, то всі випуски новин перетворились на кримінальні хроніки: кожен день хтось когось вбив, десь теракт, підірвали метро, затопило Нью-Йорк, впав літак, зґвалтували дитину. Коли раз в сто років чуєш чи читаєш щось позитивне, то вже не віриш..невже в цьому світі ще є щось добре? А, ні. Це знову Еппл випустили новий айфон, знову заробляють на тупості нашого покоління.

Люди такі зараз: готові продати один одного за пачку жуйок, країну -за шоколадку, і планету - за пиріжок. Ми споживачі. Беремо, хапаємо -і не даємо нічого натомість. Діагноз людству - прогресуюча атрофія людяності на останній чи передостанній стадії. Надія завжди є, але якась дуже мізерна.

Про Львів

О, Львове -
місто для самотніх душ!
В тобі меланхолійно,
здається, скоро я вростусь.
Ти - вічна осінь,
У тобі мільйони струн,
Що тянуться з минулого відзвуком сотень лун.





 

По вуличках твоїх блукаються поети:
Шевченки і Франки двохтисячних років.
Один одному розповідають люди тут секрети,
Тихесенько, під шум отих вже звиклих тут дощів.
У гості зазирає час від часу сонце- 
Той вісник, що весну приносить нам в життя.
Та згодом ти відкриваєш двері жовтню
І відправляєш знову нас у сіре забуття.





О, Львове-
місто, що співає!
Де кожен раз мелодія нова
По твоїх нотах, по бруківці грає
І клавіші в моїй душі все зачіпа.
Ти- лавочки у парках вечорами,
Ти- ті світанки на Високому на випускний.
Усюди, де буденність вирує понад нами,-
На кожній вуличці, в кав'ярні, Львове мій. 
  









Ти заворожуєш серця художників і скрипалів.
Коли на Площі у кафешках грає джазз,
І у калюжах відображається весь Львів,
Так хочеться повірити у казку ще хоч раз.
У світлі ліхтарів купаються фонтани,
І Федоров задумано сидить,
Так ніби Львів говорить про щось з нами-
мовами вулиць і будинків тихо щось велить.




О, Львове-
 колиска краси!
Твої будівлі і трамваї-
Усе це неповторноим виглядом з вікна
Мій кожен ранок усмішкою починає.
Ти - завжди будеш лише мій,
В тобі багато моїх сліз пролито,
І усмішок і щастя й потаємних мрій,
А скільки тих дитячих надій було вбито.
Та ти завжди рятуєш 
ти ж мій дім,
За все, що серцю ти даруєш-
Кохаю Тебе, мій чарівний Львів!



 

На годиннику 01:00 ночі. Якраз час прибирати! Серед папочок і папірців я знайшла одну таку штуку, яка викликала в мене жахливу ностальгію. А саме- ностальгію за часами підготовки до ЗНО. Та вся метушня, репетитори кохані. Вдруге я би вжитті через то пекло не пройшла, але є дуууже багато хорошого. От я і наткнулася на свій тестовий зошит ЗНО-2012 з української мови і літератури і вирішила закинути сюди свій твір. Мені поставили за нього 19 балів і це зіпсувало всі мої надії на 200 балів за ЗНО. Тепер, перечитуючи "це" я розумію, наскільки банальний і дурнуватий вийшов твір. Все це, мабуть,через те, що писала я НЕ те, що вважаю і думаю, а те,що треба. Треба - це слово завжди все псує, через нього важко бути собою. Так от:

Тема: Добро завжди має перемагати - це ми знаємо з дитинства. Але ж відомо, що будь-яка перемога пов'язана з певним насильством. Як добро маж перемагати в нашому недоброму світі?

Робити добро - це те, до чого нас з дитинства закликають батьки, вчителі, суспільство. Та чи завжди всі наші хороші вчинки виправдовують себе?
" Від добра добра не шукають" - стверджують деякі люди. Тобто, дуже часто буває так, що, роблячи комусь послугу, ми не отримуємо жодної подяки, а інколи наші хороші наміри сприймаються неналежним чином. Я вважаю, що це не повинно перешкоджати нам творити добро, адже, починаючи з себе, з власних думок і звичок і виховання, ми можемо змінити світ на краще.
Над темою добра і зла замислювався Григорій Сковорода. У своїй пісні "Кожному місту -звичай і права" автор стверджує, що людина повинна прожити життя так, щоб перед смертю її сумління було, як "чистий кришталь". А цього можна досягти лише несучи у світ добро і щирість.
Робити добро - це завжди думати про інших. Наймудріший і найславетніший гетьман Богдан Хмельницький досяг поваги і любові з боку свого народу саме завдяки відданості своїй землі і людям, які вірили йому. В його намірах пріоритетне місце ніколи не займала власна вигода і Богдан Хмельницький досі славиться в Україні та за її межами.
У сучасному світі добрі вчинки все менше цінуються. Хорошим і щирим людям важко існувати, адже "виживають найсильніші" - ті, які готові на якийсь підлий вчинок заради мети.Але ми ще маємо шанс змінити сучасні стереотипи і започаткувати нові стандарти.
Отже, як вчать нас казки з дитинства: "Добро завжди перемагає зло". А чи відбувається так в житті - залежить лише від нас. Творімо добро!

Рецензія "Ванільне небо"

Ванільне небо (2001)

Vanilla Sky

Жанр: Містика, Триллер, Драма, Фантастика, Мелодрама

Тривалість

136 хв.

 У багатого плейбоя Девіда було все: гроші, свій власний видавнича фірма, дорога машина і квартира в респектабельному районі Нью-Йорка, друг-письменник і подружка Джуліанна, навіть вороги, в особі семи керівників його компанією, теж були. Так він і жив не оглядаючись, поки в один прекрасний момент не зустрів Софію. Його життя круто змінилося незабаром після цієї зустрічі, Девід потрапив в автокатастрофу і прокинувся після коми інвалідом із знівеченим обличчям, яке доводиться прикривати «естетичним протезом», а насправді простою маскою. А далі його нове життя обернулося кошмарним сном, від якого не можна прокинутися.

 

Фільм «Ванільне небо»- це один з найулюбленіших моїх фільмів. Цю картину можна переглядати нескінченну кількість разів і весь час знаходити і відкривати нові сторони цієї історії.Все почалося з історії багатого бізнесмена Девіда (Том Круз) і його коханої Софії (Пенелопа Крус). І якщо дивитися перші півгодини фільму, то може здатися, що це банальна мелодрама. Але ті, хто витримує до половини, отримують відмінний шейк з психологічної драми і фантастичного трилера. У «Ванільному небі» ми спостерігаємо за суміщенням реальності і сну, повсякденності і мрій. І найважливіше-це те, що ні глядачі, ні сам головний герой не знають напевно, де закінчується реальність і починається мрія. «Сон наяву» - це як би головна фішка фільму, яка змушує Девіда попрощатися з колишнім життям і заволодіти новим, таким, яке він сам собі малює. Але наша підсвідомість може зіграти злий шарт, що й відбувається з головним героєм. Напевно, вся суть в тому, щоб навчити його сприймати життя таким, яким воно є, з усіма його ударами і складнощами. «Сон наяву» здавався прекрасним шансом отримати все, чого він побажає і найголовніше-Софію, заради якої він і пішов на все це. Але нічого ніколи не замінить реального життя і героєві Тому Круза довелося пройти довгий і складний шлях, щоб зрозуміти і прийняти це.
 Що ж стосується кохання, то Девід міг би отримати бажане, якби сам все не зіпсував. Адже все в нашому житті залежить тільки від нас, ми самі будуємо свою долю. «Кожна хвилина, яка пройшла- ще один шанс змінити своє життя». 
Так що в цілому цей фільм-це вибух мозку в самому гарному значенні цього словосполучення.  Тут можна дуже багато чого написати, сказати і посперечатися. Адже в цьому фільмі кожен бачить різні речі і будує повну картину для себе сам. Головне-вчасно прокинутися. А кіно - воно чудове!