Таємниця "Антглетера", трохи пліток

Инна Свеченовская
Виктор Кузнецов
2000 год.

Петербургский писатель Виктор Кузнецов издал книгу "Тайна гибели Сергея Есенина", в которой воссоздает реальные события 75-летней давности.

75 лет назад в Ленинграде, в гостинице "Англетер", покончил с собой поэт Сергей Есенин. И только сейчас стали известны некоторые обстоятельства его гибели, которые ставят под сомнение официальную версию самоубийства. О своем расследовании, длившемся почти десять лет, рассказал корреспонденту "ФАКТОВ" писатель, журналист, член Союза писателей России, ученый-литературовед Виктор Кузнецов.

"Вот этой рукой я лично застрелил Сергея Есенина"

- Скажите, почему вы усомнились в самоубийстве Есенина и занялись собственным расследованием?

- Я заметил несоответствия в официальном освещении "тайны "Англетера", вопиющие фактические и логические противоречия. Дело в том, что я очень хорошо представляю и понимаю эпоху двадцатых-тридцатых годов прошлого века. Поскольку знаю ее не по учебникам, а изнутри. Ибо я "архивная крыса", изучающая документы, и поэтому довольно-таки рано почувствовал неправду нашей истории. Я видел, что поступки Есенина, о которых шла речь, противоречат его личности. Ну и, разумеется, возникло ощущение, что многое не стыкуется в этой истории. Даже становилось стыдно за некоторых исследователей. Другой момент, что занимаясь расследованием, я можно сказать, трагедию поэта пережил лично, как бы "пропустил" через себя. Без этого вряд ли бы удалось проникнуть в самые глубокие тайники преступления. Мне еще повезло, что все началось в конце восьмидесятых годах, когда наступила "оттепель" и многие тайные архивы, например МВД, ФСБ, стали более доступны. Теперь же снова все закрылось. И сейчас проделать ту же самую работу было бы уже невозможно.

И знаете, что удивительно? Когда книга была уже написана и издана, я прочитал в московском журнале "Чудеса и Приключения" публикацию, в которой майор запаса Виктор Титаренко писал, что более двадцати лет назад в поселке Ургау Хабаровского края слышал исповедь одного "выпускника" ГУЛАГа Николая Леонтьева. Тот, будучи уже старым и больным человеком неожиданно разоткровенничался и сказал: "Витек, а ведь вот этой самой рукой я застрелил Сергея Есенина". Тогда эти слова показались офицеру бредом сумасшедшего, они просто не укладывались в голове. Настолько это расходилось с общепринятым взглядом на печальные события, оборвавшие жизнь поэта. Но все же, придя домой, он записал признание бывшего заключенного.

И, прочитав, мою книгу, Виктор Титаренко решился опубликовать признание, которое слышал. Более того, анализ биографии Николая Леонтьева полностью совпадает с фактами, о которых идет речь в моем исследовании. Кстати, в архиве рукописного отдела Национальной публичной библиотеке в Петербурге хранится оригинал фотографии Есенина, на которой видно пулевое отверстие над правым глазом и след от удара, очевидно, рукояткой револьвера, в лоб.

- И все же не могу не удержаться от вопроса, зачем нужно было убивать поэта-народника Сергея Есенина. Ведь, насколько я знаю, он принял революцию и даже воспевал ее?

- Дело в том, что двадцатые годы почти зеркально отражают наше время. Как в экономическом ракурсе, так и в других аспектах. Тогда быть патриотом, воспевать Русь было поступком, героизмом, за это расстреливали. Кстати, друга Есенина, поэта Ганина, именно за это расстреляли. И потом, как это ни грустно, истинного Есенина мы не знаем. То, что пишут в учебниках, давно пора выбросить, все это хлам, за редчайшим исключением. Поскольку до сих пор мы представляем его эдаким рафинированным, золотоволосым, кудрявым мальчиком с огромными глазами, который писал о березках, о девочках и так далее. Мы не знаем ни его истинной биографии, ни глубины его творчества. А ведь само существование поэзии Есенина как таковой - певучей, мелодичной - было укором железобетонным конструкциям определенных поэтов того времени. И Горький, который любил Есенина как поэта, по рангу "буревестника" ненавидевший его, писал Бухарину, что нужен удар по есененщине, удар именно по этому крылу новокрестьянской поэзии.

Были и другие причины, о которых вспоминал убийца Есенина. Дело в том, что после 1923 года Есенин стал контрреволюционером. И в письме к А. Усикову в феврале 1923 года он пишет: "Если бы я был один, если бы не было сестер, то плюнул бы на все и уехал бы в Африку или еще куда-нибудь. Тошно мне, сыну российскому, в своем государстве пасынком быть... Я перестаю понимать, к какой революции я принадлежал. Вижу только одно: что ни к Февральской, ни к Октябрьской". Он возвращался к Богу. Только в прошлом году мы доказали, что ему принадлежит маленькая поэма в защиту Иисуса Христа против Демьяна Бедного. Далее, Есенин "крыл" на всех углах советскую власть. И об этом говорил Фурманову Демьян Бедный. К тому же, Андрей Соболь рассказывал в Италии в начале 1925 года, что "так крыть большевиков, как это публично делал Есенин, не могло и в голову придти никому в советской России. Всякий, сказавший десятую долю того, что говорил Есенин, давно был бы расстрелян".

"На Есенина было заведено тринадцать уголовных дел, и большинство из них проходило по статье "антисемитизм"

- Я знаю, что у Сергея Есенина была репутация скандалиста, на него даже были заведены уголовные дела, обвинявшие его в хулиганстве и других правонарушениях. Это имело отношение к его гибели?

- А как же. Вы затронули тему, которую старательно избегают многие литературоведы. Ведь на него было заведено тринадцать уголовных дел, и большинство из них проходило по статье "антисемитизм". Рукою Ленина в рукопись "Про это" Свердлова было вписано, что таких людей нужно ставить вне закона и расстреливать. И многие статьи, по которым обвинялся Есенин, как раз подходили под этот закон. Более того, последнее дело, грозившее Есенину судом, также подпадало под эту статью.

- Что за суд? В чем обвинялся Сергей Есенин?

- Есенин возвращался из Баку поездом вместе с женой Софьей Толстой. На перегоне города Серпухова он решил пообедать в вагоне-ресторане. Но чекист не пустил его. Они повздорили. Эту ссору слышал дипломатический курьер Альфред Рога - иностранец, из Таллинна. В этом же поезде ехал друг Каменева, врач по профессии, Левит. И Рога попросил, чтобы Левит обследовал Есенина на предмет его психического здоровья. Вы представляете себе эту картину?! Есенин в купе с женой, открывается дверь, входит Левит и говорит: "Сергей Александрович, вы хотите обследоваться на предмет своего психического здоровья?" Что делает Есенин? Этот Левит летел до последнего вагона. Об этом у нас нигде не писалось. Зато много публикаций на эту тему, в частности, записка Рога, объяснения Левита и Есенина, было в американских журналах.

Ну, а дальше события развивались так. Когда поезд только подошел к Москве, Есенин сразу же был арестован. И Рога, и Левит подали на него в суд, в том числе и по статье "антисемитизм". Сергей Есенин дал подписку о невыезде и по совету друзей, мол, "психов не судят" лег в психиатрическую больницу.

Теперь смотрите... Смысла ехать ему в Ленинград не было никакого. Во-первых, он был под судом, а во-вторых, еще и потому, что там не было более или менее налаженного быта. В Москве у него была первая жена, сын от этого брака и, наконец, друзья, которые поддерживали его - попросту сдавали ему угол. Ведь у Есенина не было своего жилья. Звучит невероятно, но это факт.

- Так чем же был вызван его приезд в Ленинград?

- Я думаю, тем, что он хотел сбежать. И скорее всего в Великобританию. Сейчас мы работаем над этой темой. Есенин под давлением родственников лег в психушку и 26 ноября 1925 года написал своему другу Петру Чагину: "Отделаюсь от кой-каких скандалов и махну за границу. Там и мраморные львы красивей, чем наши живые медицинские собаки". Вы знаете, что лев - неотъемлемый атрибут государственной символики Англии. Тем более, что Есенина там печатали.

- И все же кому была выгодна смерть поэта?

- Все дороги ведут к Троцкому. У них сложились очень сложные отношения. Как-то в хмельной компании Есенин сказал: "Не поеду в Москву, пока Россией правит Лейба Бронштейн. Он не должен править". А эти слова слышал сексот ГПУ Глеб Алексеев и передал их по назначению. Потом, в поэме "Страна негодяев" есть персонаж, по фамилии Чекистов, он говорит: "Какой ты жид? Ты господин из Веймара". А Троцкий одно время жил и учился в Веймаре. Ну, читать такое... кому приятно? Между ними было много других столкновений, породивших ненависть Троцкого к Есенину. Именно Троцкий отверг ходатайство Луначарского, чтобы не было суда над Есениным, поскольку считал, что шумиха вокруг имени Есенина нужна, чтобы показать истинное лицо русского антисемита.

"В списках проживающих в "Англетере" Есенин не значился"

- Так что же произошло в "Англетере"?

- Дело в том, что Есенин никогда и не был в этой гостинице. Он стал жертвой политической игры Сталина и Троцкого. Когда в декабре 1925 года победил Сталин, Троцкий увидел в этом происки антисемитов и попросил Бухарина разведать по своим каналам ситуацию в Москве... И вот вчерашний вождь революции оказался близок к опале... Ну, и ему нужно было на кого-то выплеснуть всю эту негативную энергию. Конечно, на Есенина.

- Почему?

- Потому что Есенин воплощал дух русской нации. Убийца рассказывал майору Титаренко, что когда Есенин приехал в Ленинград, то он с Блюмкиным, который хорошо знал поэта, поскольку был вхож в литературную богему и сам пописывал стишки, заманили Есенина в первый же день в гостиницу, чтобы обмыть встречу. И там-то это и произошло. Но это не вся правда... Есенин не переступал порог гостиницы. В списках проживающих в гостинице "Англетер" Есенина нет. И никто среди остановившихся там или обслуживающего персонала не видел и не слышал Сергея Есенина. Учитывая невероятную общительность поэта, такого практически не могло быть. Хотя, с другой стороны, это и неудивительно, если принять во внимание, что все произошло совершенно иначе... По приезде в Ленинград его по негласному распоряжению Троцкого арестовали. И предположительно держали в доме N 8/23 по проспекту Майорова, где допрашивали четыре дня. Смысл допросов заключался в том, что Есенина хотели завербовать в качестве секретного сотрудника ГПУ. Не думаю, что Троцкий давал приказ убить поэта, но так уж случилось... По-видимому, Есенин сопротивлялся и с силой толкнул Блюмкина, тот упал. Тогда Леонтьев выстрелил... На фотографии виден след от пулевого ранения, а после этого Блюмкин ударил Есенина рукояткой револьвера в лоб.

Блюмкин после убийства из Ленинграда связался с Троцким и спросил, что делать с трупом Есениным. Тот ему ответил, что завтра появится его статья в газете о том, что неуравновешенный, упаднический поэт наложил на себя руки, и все замолчат. Так и произошло.

- А что же следствие?

- Вы знаете, милиция в этом деле вообще не участвовала. А занималось расследованием некая странная организация, которая называлась "Активное секретное отделение уголовного розыска". Ею руководил Петр Громов. В начале девяностых годов я встречался с одним из ее членов - милиционером Георгием Евсеевым 1901 года рождения. Он мне рассказал совсем невероятную вещь, которая потом подтвердилась воспоминаниями Леонтьева. Мол, Есенин был привязан к трубе... от батареи. Причем старый милиционер божился, что именно так и было. Из записей Леонтьева: "Они пытались повесить Есенина на собственном ремне. Но у Есенина талия была узкая, и им не удалось привязать его к трубе парового отопления, поскольку ремень был коротковат. Они приткнули его к батарее, чтобы потом представить след от удара рукоятки револьвера как ожог". И затем все бумаги, которые будут фигурировать в ходе следствия, сфальсифицировали. Я досконально их проверил и доказал, что, например, акт судмедэкспертизы фальшивый. Каким образом это произошло? Я поднял подлинные дела врача, подпись которого стояла на акте, и увидел, что он совершенно по-иному описывал случаи самоубийства и в частности тех, кто повесился.

- Скажите, а как объясняет ваша версия многочисленные воспоминания друзей Есенина, которые ожидали подобного шага от поэта?

- Настоящие друзья у него были в Москве, а в Ленинграде описывали встречи с ним и делились воспоминаниями сексоты Троцкого. Все они подписали "липовый" акт об обнаружении тела Сергея Есенина. Кстати, когда я выступал в программе "Время", назвал имена этих агентов ГПУ и разоблачил их, то один из родственников упал в обморок, поскольку не предполагал, что его дядя был в этом замешан.

- Поддержала ли вашу точку зрения об убийстве поэта есенинская комиссия по выяснению действительных обстоятельств смерти поэта при Союзе писателей России под председательством Юрия Прокушева?

- Нет. И сейчас в одном московском журнале готовится к печати моя большая статья, в которой дана убедительная отповедь лицам, многие годы выгодно эксплуатирующим имя и славу поэта. Мое исследование вызвало интерес в Великобритании, Германии, Италии и Югославии. Положительный отклик на книгу дала лондонская газета "Гардиан". А "Книжное обозрение" в 1998 году назвало книгу интеллектуальным бестселлером.

http://esenin.niv.ru/esenin/smert/imena-ubijc.htm

21.12.2012 - катастрофа людського мозку

У Луганську чоловік вчинив акт самоспалення, у Москві пенсіонерка викинулась з балкону, в Аргентині масові пограбування - усе це наслідки пропаганди так званого Кінця Світу через ЗМІ.
Американці, як ніхто вміють уміло розкрутити невеличку новину до серйозних масштабів. Так сталося із календарем Майя. Стародавнє плем'я, яке створило власний календар, по якому 21 грудня (23 за старим календарем) 2012 року закінчиться одна епоха і почнеться нова. Та хіба кожен раз епохи починалися винищенням людства, катастрофами?! Нічого не зміниться, просто планети вистроїлись в один ряд з сонцем, вони мають на це право. В одній статті сьогодні написали, що максимум на що вплине "парад планет" - так це на підсвідомість людини, нібито сьогодні зміняться людські погляди на життя, пріоритети. Але, навіть, якщо це правда, ми все одно нічого не помітимо. Ми повинні радіти, що застали зміну епохи: ми, покоління, яке пережило появу нового тисячоліття і нової епохи. Тому, агов, люди, що ви робите? У Києві і Харкові побудували бункери за 10 000$ за 7 днів, я вже мовчу про країни Європи і Америку, де Інтернет і телеекрани аж заходяться від новин про Кінець Світу. Тобто, все як завжди: навіть тут вмілі жителі нашої країни змогли заробити на наівності наших громадян.

 

Славнозвісний календар Майа

Мене потішають люди, які сидять і чекають Кінця. Та відбувся він вже давно! Як тільки з'явилося людство - почався Армаґедон. Тому сьогодні, 21 грудня - хоча і особливий день - день зимового сонцестояння, та не настільки, щоб влаштовувати паніку.
Дивилася сьогодні з вікна на захід сонця, це неймовірно. Хоча на дворі зима і небо взимку біле-біле, сьогодні воно було яскраво-блакитне, а сонце не переливалось всіма барвами веселки, а було якраво жовтим, аж поки не сховалося за обрієм. Не знаю, де мало бути якесь сонячне затемнення чи то Меркурієми чи ще якоюсь планетою, але я цього не побачила. Натомість, дуже гарна картина - 21 грудня 2012 року.
Якщо ви все ж  таки хочете кртин з фільму "Післязавтра" - то в Інтернеті вже повно фотошопних картинок, на яких міста нібито заливають цунамі, де валяться будинки і розколюється земля. Хоча світ вже надивився і не такого. Чого ми не бачили? Урагани, цунамі, шторми, повіні, землетруси - все вже знаємо і все бачили. То складіть все докупи і буде той катастрофічний Кінець, про який нам розповідають американські брати, захлинаючись слиною від захоплення і перезбудження.
Знайшла ще чутку в Інтернеті, що 21 грудня -це помилка і Кінець Світу перенесли на 24 грудня. O temporas, o mores!

"В эту синь даже умереть не жаль!"

В кінці всі плескали стоячи .. Це було " За право вольности и светлого труда готов идти хоть...(нахуй) до Ла-Манша" Ні, це було незабутньо! Стояти біля машини, в декількох метрах від Безрукова. Ні, і не це найчудовіше! Сьогодні прозвучало запитання: ти ходила на Безрукова або на Єсеніна? А сьогодні вони були для мене одним цілим, 2 моїх улюблених Сергії ..

 Я не знаю, з чого почати. Хотіла написати статтю, потім рецензію, але хто я така, щоб оцінювати Те, що відбувалося на сцені Оперного театру в цей вечір? У мене навіть слова не підбираються. Коли згасло світло і Безруков читав "Письмо к женщине", у мене відняло мову. Я зрозуміла, що якщо б я встала, то мої, до жаху тремтячі коліна, повалили б мене назад на стілець.Він так читає .. з таким надривом, кожен раз по-різному. Чого вартий один лише "Черный человек"! Безруков-Єсенін привів всіх в жах, одночасно змушуючи захоплюватися своєю божественною грою.Стоп. Давайте по порядку, я спробую.Почалося все з того, що, прийшовши на півгодини раніше, я стала свідком розмови двох нетверезих чоловіків, один з яких зробив спробу зі мною познайомитися. В руці у нього була пляшка з коньяком і він гідно похльобував її .. чувака звали теж Сергієм, але він, на жаль, не знав, хто такий Єсенін .. просто прийшов погрітися в коридор театру. Ну, гаразд.Я дуже пошкодувала спочатку, що не взяла бінокль. Хоч я і сиділа в центрі залу, але час від часу хотілося б чіткіше бачити обличчя акторів. Сергій Безруков сказав трохи слів про Львів: "Я у Львові вперше" Сказав, що у нас чарівне місто і красивий театр. І тут почалося ..Хочу відзначити одну важливу річ: очі! Коли вперше показали на екрані збільшене обличчя Безрукова, та я навіть не можу пояснити, які щирі і глибокі я побачила очі, який виразний і харизматичний погляд! А доброти, скільки там чогось світлого .. очі ніколи не брешуть. Та й Єсенін не був настільки хуліганним хуліганом, яким він себе уявляв. І сьогодні нам показали, дали відчути цього великого поета, хоч на 2 години, хоч трохи.

Як він читав! Кожен вірш був просочений не то болем, не то любов'ю, ненавистю, сумом .. Голос Безрукова, ну ви знаєте, в нього можна закохатися, в нього неможливо не закохатися. Біля мене сиділи люди років так 40-ка: два чоловіки та дві жінки. І раптом одна жінка запитала: "А чому тут так мало чоловіків?" А чоловік їй відповів, дохідливо відповів: "Ну це ж Безруков, на нього тільки баби ходять дивитися" Ну так, дивитися ... А я б слухала, слухала б вічність.У залі було дуже багато різних людей: від малолєток і фанаток Саші Білого (я особисто нічого не маю проти це ролі) до людей років 70-ти. Причому всі вони приходили за різним: хто подивитися на Сергія, хто послухати вірші і т.д. А навіщо йшла я? Та щоб потім все життя згадувати! Це таке натхнення, мені, напевно, на півжиття вистачить. Безруков запалив своїх шанувальників. Вони обидва запалили. От тільки "все мы теперь уходим понемногу .." і Єсенін, хоч і пішов дуже рано, але скільки душ знайшли втіху в його поезії, скільки людей знаходили свої думки в його рядках .. це, напевно, і є місія поета - вивернути людям їх нутро, їх душі. Безруков сьогодні підкорив! Єсенін сьогодні ожив, він повернув нас на кілька десятиліть назад і подарував нам шалено приємний вечір. Я вдячна йому за те, що він існував і існує, за те, що він творив, за всі його думки і все те, що він не соромлячись говорив. І я нескінченно вдячна Сергію Безрукову за те, що він сьогодні занурив нас у світ великого поета, мого улюбленого поета і одного з коханих мною чоловіків."Пускай ты выпита другим, но мне осталось, мне осталось..."

А що в поезії? Ми побачили все: божевілля, пристрасть, кохання, муку, смуток. І головне, що я підтвердила для себе особисто, це те, наскільки сильно Єсенін любив рідну землю. Русь, о Русь! Всі ці спогади: "Я люблю родину! Я очень люблю родину!"" На початку вистави Безруков-Єсенін сказав: "Запомните: нету поэта без родины!" А Єсенін є величезний поет!Так шкода, що все швидко закінчилось. Останні оплески були довгими і гучними, не хотілося йти. Я помітила дуже велику кількість російськомовних людей сьогодні в театрі. Ніхто не відвертався від червоних стрічок та плакатів часів СРСР. Люди приємно здивували. І навіть склалося таке враження, що я не у Львові, не в цей час, не в 2000-х роках .. а там, на "лекції" у Єсеніна.Я коли-небудь точно ще потраплю на спектакль з Безруковим. Я собі обіцяю. Він талант перед яким я схиляюсь!СПАСИБІ!

Через терни до самашедшості

«Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.»

Ліна Костенко – це своєрідний феномен в українській літературі. Її поетичні внески  мають величезний масштаб, мало хто вміє орудувати словом, як Ліна Костенко.

«Записки українського самашедшого» - свіже дихання Костенко, щось нове, якийсь крик її стомленої душі. Цей роман розповідає історію зломленої людини, яка живе лише однією надією.  Головний герой очима автора дивиться на усі події всесвітнього і місцевого масштабу,щось записує, робить висновки. І з кожним днем все стихає і стихає в ньому надія. «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.»  Безвихідність свого власного становища у житті, безвихідність для всього людства і нескінченний потік негативної інформації доводять нашого героя до самогубства, тобто до спроби самогубства. Цей момент можна назвати кульмінацією, адже, після того, як нашого героя рятують, він починає змінювати своє світосприйняття, своє ставлення до близьких і починає відриватися від дивану й діяти не лише словами. Правда, не дуже часто. Наш герой має дивну звичку: сиділи і роздумувати над глобальними проблемами, усвідомлюючи, що він – одна людина і нічим не може зарадити. А навіщо тоді гаяти час? Не краще було б для початку вирішити проблеми на нижчому рівні: провести час з  сином, допомогти дружині нарешті дописати її роботу, чи найти собі роботу, щоб не сидіти на шиї в жінки? Але наш герой – меланхолік, хоча і програміст. Навіть тут Ліна Костенко зламала стереотип. Адже, хто такий програміст? Це людина, яка в будь-який момент може забезпечити себе роботою, тим більше у Києві.  Також я сумніваюся, що програмісти так часто ототожнюють особисто себе зі всім людством. І чи проводять вони безсонні ночі, роздумуючи над долею нашої планети? Однозначно, ні.  Чому Ліна Костенко обрала саме програміста? Можливо, щоб показати, що у кожної людини може статися цей перелом, це усвідомлення своєї непотрібності? Що б не слугувало таким мотивом, але професія програміста ніяк не вплинула на долю нашого героя. Для нього найголовнішою справою лишався пошук новин і їх аналіз. Читаючи твір, можна помітити, що наш герой записував лише негативну інформацію: незлічені новини про голову і тіло ҐонҐадзе, про теракт у Нью-Йорку, про Скнилів, шторми, урагани, заручників у театрі і т.д. Він абстрагував себе від усього хорошого, натомість штурмував свій мозок «чорними» хвилями новин. Звичайно, це сумний факт, але негативних новин у нас набагато більше, ніж хороших, але щось світле завжди є. Це намагається довести нашому герою його дружина, час від часу розповідаючи йому про різні світові події у кращому світлі. Та він рідко на це зважає, залишаючись у своєму світі, згадуючи минуле і, живучи тим минулим.

У нашого героя є друг – Лев інвертований на пустелю. Людина-нігіліст, скептик, але з досить правильними поглядами на життя. Його правда час від часу коле очі нашому герої, але це і є головна роль Лева у цій книзі - розплющувати очі, повертати з небес на землю нашого героя.

У «Записках..» є дуже багато цікавих структурних нюансів. От, наприклад, книга насправді немає сюжету, вона ні про що. Хоча автор намагається охопити великий проміжок часу, але в романі все йде по колу: однакові думки, висновки. Це щось на шквал щоденника. Також цікавим моментом є те, що у героїв Ліни Костенко немає імен. Ну з леді Ю, нетиповим прем’єром і т.д. все ясно – відкрито про політиків у нашій країні не пишуть, та ще й з такою відкритою агітацією. Але всі інші герої в романі також без імен, і це величезний плюс. Адже люди не є головними героями книги, головні герої – це події, думки, інформація. «Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації»

Найголовніше питання, яке постає після прочитання цієї книги – це «Чому Ліна Костенко її написала?» Дійсно, навіщо треба було писати ці записки? Якщо суто для себе, то навіщо публікувати цей роман? І чому книга справила такий фурор серед читачів? Ця книга не змінила людей, не змінила і ситуації в країні чи у світі. Вона лише показала світогляд Ліни Костенко, все, що наболіло, без масок та прикрас. Всі події відбуваються з 2000 по 2004 рік, тобто десятиліття тому. Але в нас нічого не змінилося, ми читаємо про події минулих років, і усвідомлюємо,що зараз усе таке ж.

«Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.» А хто винен? Та люди і винні. Навіщо обурюватися через владу, якщо ми самі її обрали? Обирали за своєю подобою. Якби кожен більше дивився за собою,за своїми вчинками і рішеннями, то можливо не все б так печально було в нашій державі. І книга вийшла би позитивнішою.

А так, то лише Майдан, описаний на останніх сторінках книги, дає якусь примарну надію комусь на краще. Але ми знаємо, чим це закінчиться і Ліна Костенко знає, але нагадує людям, що в них був шанс щось змінити.

Отже, «Записки українського самашедшого» - це надзвичайно цікава сторона такої особистості, як Ліна Костенко. Ця книга відкриває і вивертає її душу, її свідомість. Усі глибокі думки, незвичайне мовлення і спосіб викладення – все, чим наповнена ця книга, робить її популярною і доступною до сприйняття( не зважаючи на професійні терміни і сленг).  Та все-таки Ліна Костенко – поет, і навіть у прозі вона залишається поетесою з неймовірним вміннями грати словами і метафорами.