Через терни до самашедшості

«Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.»

Ліна Костенко – це своєрідний феномен в українській літературі. Її поетичні внески  мають величезний масштаб, мало хто вміє орудувати словом, як Ліна Костенко.

«Записки українського самашедшого» - свіже дихання Костенко, щось нове, якийсь крик її стомленої душі. Цей роман розповідає історію зломленої людини, яка живе лише однією надією.  Головний герой очима автора дивиться на усі події всесвітнього і місцевого масштабу,щось записує, робить висновки. І з кожним днем все стихає і стихає в ньому надія. «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.»  Безвихідність свого власного становища у житті, безвихідність для всього людства і нескінченний потік негативної інформації доводять нашого героя до самогубства, тобто до спроби самогубства. Цей момент можна назвати кульмінацією, адже, після того, як нашого героя рятують, він починає змінювати своє світосприйняття, своє ставлення до близьких і починає відриватися від дивану й діяти не лише словами. Правда, не дуже часто. Наш герой має дивну звичку: сиділи і роздумувати над глобальними проблемами, усвідомлюючи, що він – одна людина і нічим не може зарадити. А навіщо тоді гаяти час? Не краще було б для початку вирішити проблеми на нижчому рівні: провести час з  сином, допомогти дружині нарешті дописати її роботу, чи найти собі роботу, щоб не сидіти на шиї в жінки? Але наш герой – меланхолік, хоча і програміст. Навіть тут Ліна Костенко зламала стереотип. Адже, хто такий програміст? Це людина, яка в будь-який момент може забезпечити себе роботою, тим більше у Києві.  Також я сумніваюся, що програмісти так часто ототожнюють особисто себе зі всім людством. І чи проводять вони безсонні ночі, роздумуючи над долею нашої планети? Однозначно, ні.  Чому Ліна Костенко обрала саме програміста? Можливо, щоб показати, що у кожної людини може статися цей перелом, це усвідомлення своєї непотрібності? Що б не слугувало таким мотивом, але професія програміста ніяк не вплинула на долю нашого героя. Для нього найголовнішою справою лишався пошук новин і їх аналіз. Читаючи твір, можна помітити, що наш герой записував лише негативну інформацію: незлічені новини про голову і тіло ҐонҐадзе, про теракт у Нью-Йорку, про Скнилів, шторми, урагани, заручників у театрі і т.д. Він абстрагував себе від усього хорошого, натомість штурмував свій мозок «чорними» хвилями новин. Звичайно, це сумний факт, але негативних новин у нас набагато більше, ніж хороших, але щось світле завжди є. Це намагається довести нашому герою його дружина, час від часу розповідаючи йому про різні світові події у кращому світлі. Та він рідко на це зважає, залишаючись у своєму світі, згадуючи минуле і, живучи тим минулим.

У нашого героя є друг – Лев інвертований на пустелю. Людина-нігіліст, скептик, але з досить правильними поглядами на життя. Його правда час від часу коле очі нашому герої, але це і є головна роль Лева у цій книзі - розплющувати очі, повертати з небес на землю нашого героя.

У «Записках..» є дуже багато цікавих структурних нюансів. От, наприклад, книга насправді немає сюжету, вона ні про що. Хоча автор намагається охопити великий проміжок часу, але в романі все йде по колу: однакові думки, висновки. Це щось на шквал щоденника. Також цікавим моментом є те, що у героїв Ліни Костенко немає імен. Ну з леді Ю, нетиповим прем’єром і т.д. все ясно – відкрито про політиків у нашій країні не пишуть, та ще й з такою відкритою агітацією. Але всі інші герої в романі також без імен, і це величезний плюс. Адже люди не є головними героями книги, головні герої – це події, думки, інформація. «Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації»

Найголовніше питання, яке постає після прочитання цієї книги – це «Чому Ліна Костенко її написала?» Дійсно, навіщо треба було писати ці записки? Якщо суто для себе, то навіщо публікувати цей роман? І чому книга справила такий фурор серед читачів? Ця книга не змінила людей, не змінила і ситуації в країні чи у світі. Вона лише показала світогляд Ліни Костенко, все, що наболіло, без масок та прикрас. Всі події відбуваються з 2000 по 2004 рік, тобто десятиліття тому. Але в нас нічого не змінилося, ми читаємо про події минулих років, і усвідомлюємо,що зараз усе таке ж.

«Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.» А хто винен? Та люди і винні. Навіщо обурюватися через владу, якщо ми самі її обрали? Обирали за своєю подобою. Якби кожен більше дивився за собою,за своїми вчинками і рішеннями, то можливо не все б так печально було в нашій державі. І книга вийшла би позитивнішою.

А так, то лише Майдан, описаний на останніх сторінках книги, дає якусь примарну надію комусь на краще. Але ми знаємо, чим це закінчиться і Ліна Костенко знає, але нагадує людям, що в них був шанс щось змінити.

Отже, «Записки українського самашедшого» - це надзвичайно цікава сторона такої особистості, як Ліна Костенко. Ця книга відкриває і вивертає її душу, її свідомість. Усі глибокі думки, незвичайне мовлення і спосіб викладення – все, чим наповнена ця книга, робить її популярною і доступною до сприйняття( не зважаючи на професійні терміни і сленг).  Та все-таки Ліна Костенко – поет, і навіть у прозі вона залишається поетесою з неймовірним вміннями грати словами і метафорами.