В кожної людни в житті траплялася книга(а може і не одна) яка змінювала її життєві погляди, щось переламувала і щось добудовувала. Якщо у вас немає такої кинги, то, можливо, вашою "книгою" стане саме життя, яке є найкращим вчителем. Але література -то така штука,  з якої неможливо не винести щось для себе, навіть коли ти читаєш Дарью Донцову, то розумієш, що в цьому житті є багато тупих людей, які цінують неякісну літературу. Це також урок.

Отже, для мене в житті більш визначною є поезія, аніж проза. Вірші -вони неначе частина душі поета, яку він віддає всім людям і залишає у просторі часу надовго після своєї смерті. У віршах ти можеш знайти себе, свої думки і спогади. Для мене ж поезія - це спосіб виражати свої почуття, саме почуття. Бо прозою ми можемо поділитися думками, мисленням, досвідом, але лише поезія здатна передати те, що ми відчуваємо, відкрити нашу душу. Тому, для мене переломним моментом у житті, який направив мене у потрібному напрямку по житті став саме вірш. Це був вірш Лесі Українки, той,які всі вивчають в школі..хтось скаже, що банальний, але для мене він знав долевизначальним:

 Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

Почула цей вірш вперше я від своєї класної керівнички десь у 2 класі. Ми не проходили його по програмі тоді, але наша Надія Іванівна якось зачитала його. І рядки "Я була малою горда, –Щоб не плакать, я сміялась." запам'ятались мені на все життя.  В цих словах стільки мужності,стільки волі. Я пам'ятаю,як довго сиділа і думала, наскільки ж  сильною була ця жінка, що сміхом відповідала на біль. І я вирішила, що завжди буду "горда" і все життя буду сміятись всім негараздам у житті. Так триває досі, і я вдячна Лесі Українці за те, що навчила мене завжди боротися і не здаватись, терпіти і зціплювати зуби,  НІКОЛИ не жалітись і не розповідати про свої проблеми. Бо всім людям, по суті, все одно і ніхто тобі не допоможе, окрім тебе самого.. Так що, отак почався мій ламаний шлях, який ще довго триватиме, але колись я зможу з гордістю назвати себе сильною жінкою.