Крізь голодний подих 33-го

.Єдність народу- в пам'яті

20 листопада у Актовій Залі Львівського національного університету відбувся вечір до дня Пам'яті жертв Голодомору. Студенти 14-ї групи факультету журналістики з допомогою їх куратора та ще кількох осіб підготували цей вечір якнайгарніше, якщо можна так висловитись.

Звичайно, Голодомор 32-33 рр. -це завжди болюча тема для українців та наших сусідів. Кожного року ( і це тішить) по всій країні влаштовуються поминальні заходи і навіть, у тих областях, яких не торкнувся Великий голод в значній мірі, ми все одно не забуваємо вшановувати память загиблих. Цих, ні в чому не повинних душ, було виморено і знищенно близько 6 млн. Це надзвичайно велика цифра! Кожного року, не лише в день Пам'яті, люди моляться за те, щоб така доля більше ніколи не спіткала наш народ. Щоб душі тих, хто помер у  ті страшні часи, упокоїлись з миром. Майже в кожному вікні (і цього року їх було досить багато) горить свічка. Це - прояв величезної поваги і жалю до кожної душі, від дитини до старця, яка була замучена 32-33-ми роками.

Отже, наші журналісти своєю неймовірною артистичнісю, своєю щирістю змусили плакати  майже весь зал. Вони настільки правдиво показали глядачам реалії тих часів, всі ті нелюдські муки і страждання, що кожен, хто сидів в залі, я впевненна, пройнявся тією жахливою атмоферою. Студентам, деяким з яких ще немає навіть 18 років, уже мають настільки глибоке розуміння, на жаль, всього поганого, що робилося в 32-33-ті роки, настільки правильно вони все це показали, що сумніву не залишилось: в України ще є надія на майбутні покоління, які, може, щось і зроблять аби Україну більше не ґвалтували. Коли концерт закінчився, студентам плескали стоячи. Знаєте, це не прийнято плескати під час таких печальних вечорів, але ми плекскали талантам, ми плескали нашим друзям і одногрупникам, студентам, які вразили нас у саме серце.
Потім були обнімання, сльози, багато сліз, змивання гриму, переодягання і..вечір завершився. Але не зовсім, головне залишилось з нами, з кожним українцем. З кожним, хто запалив 24 листопада свічку Пам'яті, з кожним, хто стояв біля Шевченка з лампадкою, з кожним, хто схилив голову на 1 хвилину мовчання. Усе це повинно бути рік у рік і не забуватись -шануватись. Адже нація існує доти, доки її народ ще в змозі пам'ятати.
 

 

 Вічна пам'ять!